Вранці Микита з мамою прийшли до дитячого садка.
— Пограйся з дітками, — сказала мама. — Пообідаєш, поспиш трошки вдень, а там я вже й прийду за тобою. Не сумуй!
Вона обійняла Микиту і взялася за сумочку. Хлопчик цмокнув маму в щоку і хотів побігти до друзів, щоб гратися, але відчув, що хтось тримає його за штанину. Микита глянув униз і побачив маленьку істоту з великими сумними очима.
— Що ти робиш? — здивувався хлопчик. — Ти хто взагалі?
— Сумую, — відповіла істота. — Я Сумок.
— А чому ти сумуєш?
— Тому що мама пішла, — зітхнув Сумок. — Якщо й ти підеш, то мені стане ще сумніше! Не йди!
Микиті, звісно, більше хотілося будувати вежі з конструктора або перекидатися на килимі, але хіба він міг залишити маленьку сумну істоту зовсім одну? Хлопчик і Сумок сіли поряд біля вікна. І що довше Микита дивився на Сумка, то сумніше ставало йому самому. Так вони сиділи, дивилися один на одного і зітхали, зітхали.
Раптом двері відчинилися, і до групи увійшла нова дівчинка. Вона ні з ким не привіталася і не побігла грати, як інші дітлахи, а сіла на стільчик і підперла щоку рукою.
«Напевно, соромиться знайомитись, — подумав Микита, — треба їй допомогти».
— Ні, — посміхнулася дівчинка, коли він підійшов, — я не соромлюся! Просто не можу залишити свого друга самого!
І вона вказала рукою кудись у куток. Придивившись, Микита побачив знайому істоту з сумними очима. Вона сиділа на підлозі, обхопивши коліна і схлипувала.
— Сумок? — із розумінням кивнув Микита. — У мене такий самий є.
І раптом придумав:
— А давай їх познайомимо? Якщо їм так подобається сумувати, то нехай потоваришують! А ми поки що пограємо!
Сумки дуже зраділи, побачивши одне одного. Вони одразу ж обійнялися, сіли поруч і почали перешіптуватися. А Микита й новенька дівчинка побігли грати. І їм було так весело, що день пролетів дуже швидко.
Коли мама прийшла за Микитою, йому вже хотілося, щоб якнайшвидше настало завтра, і можна було знову йти до садка.