Маленьке мишеня дуже не любило, коли матуся кудись ішла без нього. Тому завжди бігло слідом. Мама на кухню — і мишеня на кухню, мама до ванної — і мишеня до ванної, мама у двір — і мишеня за нею. Так його всі й називали — маминим хвостиком.
Та якось мамі довелося піти з дому у справах.
— Я з тобою! — одразу ж почало збиратися мишеня.
— Вибач, любий, — зупинила його мама, — але діткам туди не можна. Ти зачекай на мене вдома, а я скоро повернуся.
— Коли це — «скоро»? — похнюпилося мишеня. — Коли я кліпну очима, ти одразу повернешся?
— Не так швидко, — засміялася матуся.
— Коли двічі кліпну? — мишеня засмутилося й відчуло, як у носі йому залоскотало.
— Трошки довше, — обійняла його матуся.
— Наскільки довше? — мишеня міцно притиснулося до неї. Йому вже дуже кортіло розплакатися. — Я не хочу чекати на тебе довго, бо дуже сумуватиму!
— Я теж за тобою сумуватиму, любий, — погладила його по голівці матуся. — Ми з тобою домовимося, що трішечки посумуємо сьогодні одне за одним. А потім побачимося і дуже зрадіємо!
Мишеняті хотілося швидше побачитися. Радіти воно любило. Але як же зрозуміти, скільки чекати на маму? Де закінчується «трішечки» і починається «довго»?
— Тримай, — простягла йому мама маленький годинник. — Це не простий годинник, а чарівний. Бачиш оцю маленьку стрілочку? Вона нагадуватиме тобі, що я скоро повернуся. Щойно дійде ось сюди, — і мама вказала на цифру внизу, — як я буду вдома!
Мишеня взяло годинник і уважно подивилося на стрілочку, тоненьку й сіреньку, як мамин хвостик.
— Але ж вона зовсім не рухається! — обурилося воно.
— Звісно, — засміялася матуся. — Бо чари завжди відбуваються потай. Коли хтось на неї дивиться, стрілочка й з місця не зрушить. Але якщо вдаватиме, що її ніхто не бачить, одразу побіжить! Вдай, що граєшся чи дивишся мультики, тоді вона повірить, що ти зайнятий і зовсім за нею не стежиш.
— Добре, — погодилося мишеня. — Я спробую.
Але щойно мама вийшла з дому, йому стало дуже сумно.
— Ну! — постукало воно по годиннику. — Біжи! Я хочу, щоб мама вже повернулася!
Але стрілочка не поворухнулася.
— Добре, — зітхнуло мишеня. — Я на тебе не дивлюся! Дуже мені треба на тебе дивитися! Я вежу будую!
Настрій у малюка був кепський, тому вежа ніяк не виходила. Але коли мишеня нарешті збудувало її і поглянуло на годинник, виявилося, що стрілочка вже далеко від того місця, де була спочатку.
— Добре, — зрадів малюк. — Біжи ще швидше! Ніхто на тебе не дивиться! Мультики цікавіші!
Коли мультики закінчилися, стрілочка пробігла вже половину шляху.
— Знов завмерла? — здивувався малюк. — Та я ж тільки перевірити. Біжи, не бійся!
Коли він з’їв булочку і погортав книжку, стрілочці залишилося зовсім трішечки.
— Не дивлюся, не дивлюся, — заспокоїло стрілочку мишеня, — біжи собі! Краще погляну, що на вулиці діється.
Визирнуло з вікна, а там — мама!