— Вітаю! — радісно помахав лапкою метелик. — Чудовий день, чи не так?
— Не так, — похмуро відповіла жаба. — День як день. Що в ньому чудового?
— Ну як же? — здивувався метелик. — Поглянь, як сонечко сяє!
— Ага, сяє, — зіщулилася жаба. — Спека стоїть через нього он яка!
— Але ж і хмарки небом пливуть, — не погодився метелик. — А якщо не подобається сонечко, можна в затінку сховатися!
— Пливуть, — насупилася жаба. — Отже, дощ піде. Усе намокне. Болото з берегів вийде.
— І стане схожим на море! — заплескав у долоньки метелик. — Це ж чудово! Замість маленького болота — велике море!
— І чого ти все радієш? — обурилася жаба. — У житті стільки сумних речей, а ти веселишся.
— Яких сумних речей? — не зрозумів метелик.
— Спека, злива, — заходилася перелічувати жаба і схлипнула, — вітер! Гілки може поламати, вони в болото впадуть, витягай потім. Утомишся, лапки болять, спати захочеться. А як поспиш, то їсти кортить, то ж треба про їжу подумати. А поки поїси, ніч настане, темно, нічого не видно. Холодно ще. І це ж поки літо! А як осінь настане, ще гірше. Листя це пожухле навкруги… бридко! А зима! Морози вдарять! Снігом усе засипле!
Жаба жалілася безперестану, і з очей у неї котилися величезні сльози. Вони капали метеликові на крильця, ті геть змокли й стали важкими. Через це й на душі метеликові стало важко. Сонечко вже не здавалося йому привабливим, хмаринки враз стали холодними, а день — сумним і похмурим. «З такою вагою не злетиш, — занепокоївся метелик. — Так я навіки залишуся в цьому болоті з жабою і лише слухатиму, як усе навколо погано, аж допоки не повірю. А там і сам на жабу перетворюся! Сидітиму і рюмсатиму цілими днями! Не хочу так!»
І він відчайдушно затріпотів крилами, щоб струсити з них воду. Тріпотів-тріпотів — і крила висохли. Теплий вітерець підхопив малюка і підняв його в небо.
— Привіт! Привіт! — почулося зусібіч.
— Ти тільки поглянь на це волошкове поле! — гуділи бджоли. — Краса та й годі!
— Яке зручне дерево! — грілася на гілці гусениця.
— Який прекрасний день! Яке яскраве сонечко! — танцювали в повітрі інші метелики.
— Які пухнасті хмаринки й ніжний вітерець! — наспівували пташки.
І метелик знову відчув легкість і радість від того, який сьогодні чудовий день. «Як дивно, — подумав малюк, — адже і сонечко, і хмаринки, і вітерець — одні й ті самі для всіх…»