Як гарно співав соловей — заслухаєшся! Усі в лісі затихали, коли лунав його ніжний голос. Усі, крім ворони. Та, почувши солов’я, навмисне заходилася голосно каркати, щоб заглушити його спів.
— Кар! — кричала ворона. — Як можна так фальшивити? Усе непр-р-равильно! Не співи, а кошмар-р-р! Слухати гидко!
Ворона кричала так голосно, що всі в лісі знали, яка вона незадоволена. Але насправді голос солов’я вороні дуже подобався. А ось власний — грубий і гучний — вона зовсім не любила. Як жеж ворона намагалася навчитися співати так само ніжно й тоненько! Але скільки не пробувала — нічого не виходило.
— Який у мене огидний голос, — журилася ворона, — тер-р-рпіти його не можу!
Іноді їй вдавалося відволіктися і забути про своє засмучення, але варто було зазвучати солов’їній пісні, як смуток накочував із новою силою. Ось чому ворона не виносила голосу соловейка: надто їй було прикро і сумно думати про те, що сама вона ніколи так співати не зможе.
— Соловей галасує! — кричала вона всім, кого зустрічала на шляху. — Давно час заборонити йому співати! Може, іншим у тиші посидіти хочеться, відпочити, а він усе співає! Нероба!
І так вона надривалася, що одного разу від крику… охрипла. Прокинулася вранці, дзьоб роззявляє, а жодного звуку видати не може. Отака біда. Вона горло і кутала, і теплою водою полоскала, і малину з медом їла, — немає голосу та й край.
«Бідненький мій голос, — думає ворона, — так я його лаяла, що він образився і зник. Як же мені тепер жити без голосу?»
Через кілька днів вона дуже за своїм голосом скучила, через тиждень сумувати стала, через місяць зовсім зневірилася. «І що ж мені не подобалося? — думала ворона. — Хороший у мене голос був, просто чудовий. А головне — мій! От би він повернувся, ніколи його більше лаяти не стану!»
Тут голос — раз — і повернувся.
— Кар! — каркнула щаслива ворона. — Кар! Як же прекр-р-расно, коли в тебе свій власний голос є!
Цілий день натішитися не могла: каркне і слухає. Добр-р-ре!
Більше ворона солов’ю не заздрить. І нікого не лає: голос береже!